Проект розкриває приватні історії героїв через фото їх персональних речей.
Автори і авторки пропонують переглянути поняття «дому» через призму особистих речей, які ми забираємо чи залишаємо. Ці об’єкти стали острівцями пам'яті, що розпо- відають історії з життя переселенців зі сходу України. Людей, які були вимушені в найко- ротший термін залишити свій дім, забираючи з собою лише найнеобхідніше і найцінніше.
Історії цих людей є невід'ємною частиною сучасної історії нашої країни. Набори речей відображають той настрій і цінності, що мали місце в такий важкий період часу. За допомогою фото цих речей та інтерв'ю з героями автори проекту прагнуть донести їх особисті історії в доступній формі.
Проект реалізується в рамках програми неформальної освіти «Студії живої історії», яка впроваджується в Україні організацією «Інша Освіта / Insha Osvita» у партнерстві зі Спілкою MitOst e.V. за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та Фонду Роберта Боша.
АЛЬБІНА
Коли я пішла з подругами в університет, ми почули гуркіт гелікоптерів. І дуже злякалися. Мама швидко зателефонувала мені і сказала їхати додому, а ми жили на останньому поверсі із панорамними вікнами. З квартири все виглядало досить моторошно, тому ми швидко прийняли рішення про переїзд.
Ми вирішили втекти до Криму. Зняли квартиру в Севастополі, потім пожили в Лівадії до вересня. Літо я провела в Криму з мамою і сестрою. У Донецьку залишились тато і дідусь. Подумавши, вони вирішили, що всім нам потрібно переїхати до Дніпра. Там ми зняли велику квартиру. У Дніпро ми виріши- ли їхати через Росію і Донецьк. Ось тоді я востаннє була вдома.
У Дніпрі я весь рік провела вдома. А на Новий рік я вирішила поїхати до Києва у гості. Ось так мене сюди і занесло. Я завжди хотіла виїхати з Донецька. Тож, якимось чином війна допомогла. Коли я була востаннє у Донецьку, помітила, як спорожніло місто. Нікого із знайомих в місті не було. Не дозволяли нікуди виходити. Говорили, що небезпечно гуляти по місту.
Часто бувало, що, йдучи вулицями Дніпра або Києва, виникало відчуття, ніби це місце так схоже на дім. Були сильні флешбеки. Багато людей перегинали палицю. У Дніпрі я познайомилася з двома дівчатами, які постійно скиглили про те, що їм хочеться назад у Донецьк. У підсумку вони і поїхали. Я цього не розуміла.
Забрати багато чого не вдалося, оскільки в машині мало місця було. Але я вважаю себе досить сентиментальною. Я обожнюю свої черевики-«мартінси». Забрала камеру, улюблений годинник. І, звичайно ж, подушку для вагітних. Не знаю, як хто спить, але у нас всі обіймають щось під час сну. Ось і у мене є ця подушка.
РІТА ВОЛОШКОВА
Я їхала не через ситуацію. У той момент у мене почалася практика в університеті і нас відправили до Києва. Я поїхала з мінімумом речей. Ми з батьками домовили- ся, що я повернуся за кілька тижнів, може, на три затримаюсь.
З 12 липня 2014 року я так і не була вдома, в Донецьку. Найгірше те, що я досі дуже хочу в Донецьк. Для мене він залишився таким, яким був у квітні-травні 2014 року. Багато моїх друзів їздили в Донецьк після цього і вони були розчаровані містом. Я — донеччанка в третьому поколінні і для мене місто все ще прекрасне в моїй голові.
Моя сім'я роз'їхалася. Залишилася тільки одна бабуся, а вся інша моя велика родина — мама, тато, брат, ще одна бабуся — роз'їхалися по різних містах України. Я одразу попросила маму передати мені моє плаття з випускного та конверси, які вона так і не знайшла, тож вони досі чекають на мене в Донецьку.
Можу сказати, що дуже сильно сумую за домом. Я не з тих людей, які можуть просто взяти і зірватися, виїхавши в інше місто. А останнім часом таких переїздів було занадто багато. І до речей я прив'язуюся дуже сильно. Намагаюся зберегти пам'ятні речі і возити їх з собою. Особливо це загострилося після Донецька. Мені потрібно, щоб мене оточувала ця пам'ять з речей. Я не з тих, які можуть йти вперед, не озираючись назад. Завжди ціную те, що зі мною сталося і намагаюся не втрачати ці спогади.
Звичайно, є багато речей, які я б хотіла забрати. Якби у мене з'явилася можли- вість, то, в першу чергу, я б забрала свої книги. Вони для мене — символ домашнього затишку. Батьки дуже часто купували книги, і у нас вдома була ціла бібліотека, яку я могла вважати своєю, бо в дитинстві я це все читала і підпису- вала: «Власність Маргарити Волошкової»! Ці книги зробили мене такою, якою я є зараз. Багато є таких речей. Звичайно, це не просто светри або спідниці, які можна просто купити і тут. Це речі, які несуть в собі частинки мого життя. Я б дуже хотіла забрати свої щоденники, які вела деякий час свого життя. Але зараз до них не дістатися.
Всі ми покинули свої будинки влітку або восени. До зими нам надсилали теплі речі. І з цими посилками приходив запах дому. Відкриваючи коробку, ти вдихав цей запах, і це було неймовірно.
Я стала зовсім іншою людиною. Буквально вчора я спілкувалася зі своїм другом, який теж виїхав, але в інше місто (Дімо, привіт!). І він сказав, що я стала іншою. Каже, якщо раніше у мене була ціла купа енергії, то зараз з'явився стрижень.
Я вдячна за те, що зі мною сталося. Звичайно, це залишило шрам на мені, але в цілому я вдячна за всі ці міста, за ці заробітки, коли просто йдеш по місту і заходиш в кожен заклад і питаєш: «А вам не потрібні працівники?», за досвід.
І зараз, в 21 рік, я вважаю себе повністю самостійною. Не можу сказати, що я завела багато нових друзів. Моє близьке коло спілкування залишилось там. Скоріш я отримала багато хороших колег по роботі.
Я вважаю, що батьківщина одна. Київ для мене зараз — це місце проживання.
ЕЛЬДАР ХАЛІЛОВ
Це було першого липня. Як тільки закрив останній предмет по сесії, зрозумів, що час виїжджати. Мого батька забрали і забрали нашу машину. Це стало такою собі останньою краплею. Із сім'єю вирішили виїжджати.
Жорстко дуже проходив маршрут. Спочатку ми разом з батьком поїхали в Азербайджан, брат з мамою залишилися вдома. В Азербайджані ми трохи пожили з батьком, а пізніше переїхала і решта родини і ми жили там до кінця серпня. Недовго, всього два місяці вихо- дить. Потім переїхали в Артемівськ до моєї бабусі. Потім до Чернігова. Після того в Бровари. Потім в Херсон, тут ми прожили місяць. В кінці вересня повернулися в Донецьк. Там ми жили на старій батьківській хаті. Мені нічого не залишалося, крім того, щоб зібрати речі.
Насправді, було дуже круто, коли я їхав з Баку. Батько просив мене залишитися, але я сказав, що не хочу працювати і вчитися в Азербайджані. І я автостопом поїхав в Україну. Як тільки в'їхав в Харківську область, просто хотілося кричати «я вдома!».
Мабуть, і досі не звик. Сумки все ще стоять зібрані. Важко було. Але було не до цього. Була робота, потрібно було відновлювати універ. Просто іноді сумував по дому. А усвідомлення того, що я осів, прийшло тільки через рік.
Я змінився повністю. За цей рік змінилося багато, потім минуло ще півроку. Так вийшло, що з 18 років мені довелося працювати і відкривати в собі нові якості. Я ось зараз мене- джер з продажу! Ми всі отримали такий досвід, який багатьом не дано отримати і за все життя. Просто люди стають залізними і їм нічого не страшно після цього.
Переїзд все спустошив всередині. Але цікаво, що на місці цієї порожнечі з'явилося щось нове. Зникло відчуття дому. Так виходить, що я не говорю «Я йду додому», зараз тільки «я на квартиру», «я в кімнаті». Немає поняття дому. Спустошеність емоційна.
Так, є річ, без якої я не відчуваю себе затишно на новому місці. Це мій подарунок на Новий рік ще з першого курсу. Діти подарували мені такого маленького Діда Мороза, я назвав його Давид і тягав його разом з собою. І поки Давид не осяде на якусь полицю, я не можу вважати себе в затишному місці. Насправді дуже смішно. Бородатий мужик з маленькою іграшкою.
Чашка — теж подарунок на день народження: «кііп колм енд лові донну». Я її тягав і в Азербайджан і у Вінниці вона зі мною пожила, слава богу, не розбилася. Давид — м'яка іграшка. Футболка моя — ще зі школи, з 9-го класу. Футболка Срни . Дивно, не рветься до сих пір, і налазить нормально.
Кросівки — я в них виїжджав і обіцяв, що в них повернуся назад. Вони вже старезні, але чекають повернення додому.
Прапори мої — прапор України, який був на мітингу в Донецьку, я його вивозив разом з прапором Азербайджану. І коли я з Донецька виїжджав, то загорнув український прапор в азербайджанський. Засунув їх у светр, а мама підшила їх усередині, щоб видно не було. Так і вивозив. І магнітик — «Донбас — це земля шахтарів», їх теж давали на Марші миру.
І все.
Дому не вистачає. Багатьох знайомих не вистачає. Бракує близьких людей.
Навряд чи моя подорож скінчилась. У планах пожити в Одесі, потім у Львові. Загалом, я кочівник і від цього вже нікуди не дінешся.
Я, звичайно, не прихильник ідолопоклонства. Але речі несуть в собі спогади і образи мину- лого життя. І все ж я вважаю, що дім формують близькі люди, яких зараз так не вистачає. У Вінниці були мої друзі, які допомагали всім, чим могли. Все-таки, люди роблять для тебе дім.
НАТАША ЧІЧАСОВА
Так вийшло, що в один прекрасний день місто майже вимерло. Навколо не було нікого. Ми просто гуляли вулицями. Кафе, які були раніше забиті, стояли абсолютно порожніми. А містом ходили люди з автоматами. От ми і вирішили, що потрібно їхати, тому що ні до чого хорошого це не призведе. Так я і поїхала.
Я не відразу переїхала до Києва. Спочатку був довгий період невпевненості. У цей час я вийшла заміж і ми з чоловіком і моїми батьками поїхали на Азовське море, побули там. Потім з'їздили до Росії, зрозуміли, що там теж без варіантів, і кинулися до Києва.
Для початку було дуже страшно, тому що нас лякали розповідями, як тут ставляться до людей, які приїхали з Донецька, як їм складно тут влаштуватись. Уже в університеті я познайомилася з купою крутих людей, які водили мене по Києву і завдяки яким я згодом полюбила це місто. Так Київ став моїм другим домом. Сьогодні я можу сказати, що Київ для мене рідніший за Донецьк, тому що тут я стала особистістю. Я почала розвиватися як творча особистість, і я думаю, це не межа, піду далі і далі. До того ж, сюди переїхали майже всі мої найближчі друзі з Донецька. Завдяки ним відчуття дому у мене не зникло, а тільки посилилося.
Насправді, я отримала завдяки переїзду дуже багато. Коли я була в Донецьку, я не зовсім розуміла, чим я хочу займатися і мене ніхто особливо не розумів. Мовляв, навіщо витрачати час на заняття мистецтвом. А тут я зустріла нових людей і поділилася з ними своїми ідеями, своїми проектами. І тут мене почали розпитувати, чому ти досі нічого з цього не зробила? Я тут знайшла величезну підтримку і за це велике спасибі Києву і цим чортовим обставинам. Плюс я стала жити дорослим життям, отримавши кошерний стусан під зад. Одночасно з цим я втратила дитячу наївність. Так що я стала сильнішою і дорослішою.
Напевно, в Донецьку не лишилось нічого, що мені б хотілось забрати. Ми продали там квартиру і ось кілька місяців тому прийшла остання посилка з речами з дому. Це, звісно, був момент ностальгії, особливо коли приїхали мої книги, мої старі малюнки, про які я вже й забула. Зараз можу впевнено сказати, що мого рідного міста більше немає. І не знаю, чи з'явиться воно колись взагалі.
КАТЯ БОНДАРЕНКО
Це було ближче до кінця квітня, початок травня. Коли тобі просто телефонують і кажуть, що по місту їздить техніка. І наприкінці місяця, 31-го травня, я з сестрою поїхала до родичів, в село, на три тижні. І ось ці три тижні тягнуться вже два з половиною роки.
Це не був разовий переїзд. Спочатку я поїхала до Дніпропетровської області, потім переїхала в Дніпро, потім місяць жила в Донецькій області. Ми з батьками жили на дачі, думали, що до вересня все заспокоїться. І ми весь серпень провели під Вугледаром. Було дуже незвично чути гуркіт з боку Донецька. Але потім я переїхала до Вінниці і це був мій наймасштабніший переїзд. Там я мільйон разів змінювала житло, сусідів і була постійно на валізах. А зараз такий великий переїзд — це Київ і, я думаю, це надовго.
Для мене Донецьк залишився тільки таким, яким я пам'ятаю його навесні 2014 року. Його тоді я запам'ятала як моє улюблене домашнє місто, яке жило своїм життям. Я не знаю іншого Донецька. І я рада цьому. У мене в пам'яті лишилося тільки хороше.
Я забрала з собою лише літні речі. Але мої батьки залишалися в місті ще до серпня. А потім всі речі передавала бабуся. Потрохи, протягом року, ми перевезли будинок. Я просто пам'ятаю, як до нас приходили посилки і мама раділа кожній тарілочці з дому.
У Донецьку залишилася наша квартира. З меблями, всякими дрібницями, пам'ятними статуетками. Їх, звісна річ, бабуся не передавала, а для мене вони багато значать. Я сумую не за конкретними речами, а за атмосферою дому. Там кожна кімнатка збиралася по частинкам. Мама з татом такий ремонт там влаштували, буквально душу вклали. Я дуже сумую за тим домом. І ось навіть зараз, коли приїжджаю до батьків до Маріуполя, я відчуваю, що це не те.
Я не пам'ятаю, щоб у мене було відчуття спокою. Зараз трохи стало легше, але минулий рік мене кидало в різні боки. Спокою немає. Стану рівноваги давно немає. Він був, коли я була зовсім дитиною. Зараз постійно в турботах і тривогах.
За цей переїзд я стала набагато сильнішою і дорослішою. Я живу сама протягом двох з половиною років. Працюю, знімаю житло, забезпечую своє життя. У мене з'явилися близькі люди, які стали моєю родиною. Ми переживали разом багато різних моментів. І зараз без них дуже важко уявити моє життя. Як то кажуть, друг пізнається в біді. Ми разом в біді виживали і з цього зараз ми стали близькими. Я справді вдячна тим складнощам, тому що вони показали, хто є хто.
У мене є дві картини, які намалювала моя найкраща подруга. Ось вони завжди у мене на видному місці. Є всякі скриньки, які ще з Донецька лишилися. Вистав- ляючи їх, я формую затишок. Мені подобається, що я ще не знайшла заміну цим речам. Це все мені дарувала тітка або подруги на день народження.
Я обожнюю Донецьк. Завжди хотіла там жити. У Донецьку або в Парижі.
Я пам'ятаю місця першого поцілунку, перших зустрічей з друзями. Я дуже рада, що не знаю поганого міста, поганого Донецька.
